Роман про декілька різновидів любові - рецензія на "Фелікс Австрія"

Софія Андрухович. Фелікс Австрія. - Львів: Видавництво Старого Лева, 2014.

Сім років минуло від часу виходу скандальної книги письменниці, перекладачки і публіцистки Софії Андрухович "Сьомга". Будьмо відвертими, не надто вдалої, порівняно з ранніми роботами – "Літо Мілени" (2002), "Старі люди" (2003), "Жінки їхніх чоловіків" (2005).

За цей час авторка та її читачі встигли набути більше досвіду, змінитися, подорослішати. Тому поява нової книжки "Фелікс Австрія", що побачила світ у львівському "Видавництві Старого Лева", виглядає цілком логічною. На щастя для своїх читачів, Софія не закинула писання. Адже тоді ми б ніколи не прочитали твору, якому критики вже дали найсхвальніші оцінки, назвавши одним із найкращих романів сучасної української літератури.

Незважаючи на стильову і сюжетну різноманітність, можна впевнено сказати, що "Фелікс Австрія" – це роман про любов. У всіх її виявах і різновидах, із притаманним болем і розлукою, дивовижами і банальностями. Головна героїня Адель – спадкова аристократка, трішки розпещена і самовпевнена, "бліда і напівпрозора, з хмарою русявого волосся, тонкого, як пух, делікатна, мов сніжна бабка зі збитих вершків, замріяна, ранима і тонкосльоза".

Її чоловік Петро – простий русин, який, окрім дружини, має велику пристрасть до каменю. Він "робить статуї на могили і гробівці". Також у їхній сім’ї є служниця Стефанія – "жилава, смаглява і бистра, міцна, як хлоп, зовсім негарна". Водночас вона майстерна господиня, яка більше за свою кухню любить хіба Адель. Згадані троє героїв дуже міцно пов’язані своєрідними стосунками.

Водночас Софія Андрухович не опускається до традиційного любовного трикутника, як може здатися читачеві на перший погляд. Петро палко кохає свою дружину, а та – його. Натомість стосунки Аделі зі Стефою дещо незвичні. Дівчата врятувалися від пожежі, в якій загинули їхні рідні. Виховував дітей батько Аделі доктор Анґер. Це зростання пліч-о-пліч, мов поєднання двох стовбурів дерев, позначилося на житті обох жінок. Вони "росли разом, завжди були разом, ніколи не розлучались". Навіть у весільну подорож їздили втрьох.

Стефа так і не змогла покинути свою господиню, хоча мала шанс вийти заміж або знайти нове місце роботи. Водночас Адель настільки заплуталася у своєму ставленні до Стефи, що навіть не знає, хто та для неї – служниця, подруга чи сестра.

Аналогічні почуття у Стефи: "Ми з Аделею – не подруги, не сестри. Немає такого слова, щоб описати зв’язок, яким ми зшиті". З одного боку, дівчина розуміє, що вона звичайна служниця, яка виносить за господинею ноцник і порається по господарству, а з іншого – не може покинути Адель, перестати нею опікуватись: "Моя любов – надійна, незмінна, вічна. Вічна і непорушна, як Австро-Угорська імперія".

Окрім прив’язаності до Аделі, у Стефи раптом спалахують почуття до Йосипа Рідного, якого вона свого часу відштовхнула. Вони бачаться знову через багато років, коли чоловік став священиком і одружився. А це унеможливлює будь-які стосунки між ними. Заборонена пристрасть і ревнощі змушують Стефу вдатися до низького вчинку, який матиме фатальні наслідки.

Ще однією формою любові є турбота про сироту Фелікса, який втік від ілюзіоніста Ернеста Торна, що використовував його для крадіжок коштовностей. На відміну від Аделі, Стефа і Петро відчувають до дивного хлопчика неабияку прихильність, рятують його від ув’язнення і всіляко догоджають. Але, як бачимо у фіналі роману, неможливо перевчити того, хто з народження був злодієм.

Сюжет книги має чітке обрамлення – дві центральні події на початку і в кінці твору, між якими вміщено основну частину тексту. Спершу герої збираються на виставі ілюзіоніста Ернеста Торна, який приїхав до Станиславова розважити публіку і, як виявляється згодом, пограбувати її. А кульмінацією роману стає інше масове дійство – святкування дня народження Аделі, яке, власне, закінчується викриттям таємниць, скандалом і смертю.

"Фелікс Австрія" – це своєрідна мапа Станиславова часів Австро-Угорської імперії. Софія Андрухович детально описує будівлі та вулиці міста, вказує імена і рід занять пожильців цих будинків, їхні зацікавлення. У тексті підкреслюється мультикультуралізм Станиславова, характерний для того часу: "навздогін мені лунають зойки українською, кпини польською і сичання німецькою".

Роману властива метафорична мова, багата лексика, доречне використання діалектизмів і застарілих слів на кшталт залізка, паперівки, кам’яниці, ґарнітуру, ноцника, макаґіґі, льочки, цвібака та ін. Тема туги за славним минулим, шанобливого ставлення до Цісаря, любові до Австро-Угорської імперії зближує "Фелікс Австрія" з текстами видатних австрійських письменників – Йосипа Рота, Роберта Музіля та інших.

Проте у роману все ж є один недолік – він надто швидко закінчується. 288 сторінок тексту середньостатистичний читач здатен подужати за одну ніч. А оскільки відірватися від цієї книжки практично неможливо, то саме так воно і відбувається. Особливо прийдеться до смаку фінал книжки – спонтанний та неочікуваний. Такий, що розкриває таємниці й очищує вогнем. У прямому і переносному значенні.