"Ми тут, щоб допомагати Україні": британці відкрили дитбудинок під Києвом

Ще 12 років тому, живучи у Британії, Лен та Патриція Джой і уявити не могли, що колись оселяться за кордоном, тим паче в українському селі.

Але одного дня їхнє життя докорінно змінилося. Вони продали свій дім у графстві Ессекс та переїхали в Україну, щоб відкрити тут дитячий будинок.

Що ж привело їх сюди? Що спонукало кинути усталене життя та вирушити у чужу країну? Ми приїхали до подружжя у гості, щоб почути їхню історію.

Прапор у дворі

Будинок Патриції та Лена у селищі Княжичі, що під Броварами, видно здалеку: на вулиці, де вони живуть, тільки у їхньому дворі майорить український прапор.

Господарі будинку зустрічають нас біля воріт, і щойно ми виходимо з машини нас обступає галаслива юрба дітлахів.

"Це всі ваші?" - запитую я Патрицію. "Деякі з них...", - сміється вона і, помітивши мій подив, додає, що до них приходить гратися і сусідська малеча.

Діти знають, що ми приїхали не з порожніми руками, і жваво пританцьовують навколо нас в очікуванні гостинців.

Розхапавши пляшки із солодкою газировкою, малеча розбігається гратися.

"А подякувати?" - гукає їм навздогін Патриція. У відповідь їй лунає цілий хор голосів: "Спасибі! Дякуємо! Thank you!"

Тут говорять одразу кількома мовами, і всі одне одного розуміють.

"Влітку їх не збереш докупи!" - каже господиня, проводжаючи дітлахів поглядом. Радісні крики малечі стихають десь за рогом вулиці, а господарі запрошують нас у дім.

Те, що у цьому будинку радіють усім і кожному, помічаєш щойно опиняєшся у дворі: тут живуть два собаки, три цуцики, кіт та ще й папуга, що весело тріскоче у клітці з кухні.

У оселі панує той затишок, який не створиш дорогим ремонтом, вибагливим декором та ретельними прибираннями. Така атмосфера з'являється тільки тоді, коли у домі живе багато дітей, які знають, що вони тут бажані.

На стінах нема порожнього місця: скрізь висять фотокартки, листівки, дитячі малюнки. Куди не кинь оком – скрізь пам’ятні дрібнички, спогади про сімейні свята та радісні події.

На кухні, де тримається літній запах півоній, - величезний обідній стіл, де ми і всідаємося випити чаю та поспілкуватися.

Почувши, що у домі брязкають посудом, до нас приєднуються і діти.

Лен розливає чай та роздає їм по шматочку торта, а його дружина починає розповідь про те, як одного дня у їхнє життя увірвалися зміни.

Розпродай усе та йди за мною

Для них все почалося у 2002 році під час християнського свята Весняного врожаю.

"За півтора дні нам п’ять разів трапився один і той самий уривок з Біблії - Євангеліє від Луки, глава 18, вірш 18, де сказано "Розпродай усе, що маєш…та й іди вслід за мною", - згадує Патриція.

Їм із Леном це здалося не просто збігом, і того ж вечора вони вирішили змінити своє життя.

З чого ж почати? Як батькам трьох вже дорослих дітей їм від початку було зрозуміло, чим вони хочуть займатися – допомагати дітлахам, які не мають сімей.

Але Пат і Лен й гадки не мали, куди мають їхати. Вони розглядали різні країни: Камбоджу, Мексику… А потім одного дня прийшов лист з України.

Їм писав чоловік, який представився пастором і запросив долучитися до заснування дитячого будинку під Києвом.

Подружжя, не вагаючись, вирушило у подорож. Патриція та Лен згадують, що їхнє рішення нікого не здивувало: усі друзі та знайомі заохочували їх, але найбільше їх підтримали рідні діти.

"Вони сказали нам – дійте. Єдине, на що я сподіваюся і про що я молюся, це те, що хтось (із них. – Ред.) зможе перейняти естафету, коли я буду застарий для цього", - каже Лен.

"Мене лякає думка, що та величезна робота, яку ми тут зробили, може зійти нанівець", - додає чоловік.

Британці з українською душею

В Україні на подружжя чекали справжні випробування.

Пастор, який запросив їх сюди, виявився шахраєм, і за якийсь час Пат та Лен залишилися без грошей у незнайомій країні. Однак труднощі їх не зупинили.

"Гроші завжди знаходилися: завжди був хтось, хто звідкись якось дізнавався про нас і допомагав", - розповідає Лен.

Завдяки цій підтримці подружжя змогло зареєструвати благодійну організацію, купити будинок під Броварами та привести його до ладу.

Першими підопічними Патриції та Лена були діти, що жебракували у Києві на залізничному вокзалі: подружжя їх підгодовувало, купувало для них одяг.

Зараз у домі Лена і Пат живуть аж восьмеро дітей. Чотирьох вони всиновили самі, а ще четверо оселилися в них разом зі своєю матір’ю: жінка втратила житло та опинилася на вулиці з малечею на руках.

"Усі вони – наша сім'я! Допомагати дітям – я й мріяти не міг про кращу старість. Чого іще просити?" - каже Лен, посміхаючись до дружини.

Щоб давати ладу такій великій родині, подружжя розподілило хатні обов'язки: Патриція доглядає за городом та слідкує за фінансами, Лен - господарює у домі та куховарить, причому і українські, і британські страви виходять у нього однаково добре. Він майстерно готує український борщ, а раз на тиждень обов'язково - fish and chips (рибу з картоплею фрі, традиційна британська страва. - Ред.).

Щороку перед Різдвом Пат та Лен по черзі їздять на батьківщину відвідати дітей та друзів і обов'язково беруть з собою когось із своїх вихованців. Цього року - черга Патриції.

"А я залишуся вдома і буду Дідом Морозом!" - каже Лен. "Ось і бороду собі відростив!" - сміється він.

Але діти – не єдині, про кого піклується подружжя. Пат і Лен підтримують армію, працюють із волонтерами, допомагають переселенцям з Криму та кажуть, що дуже хотіли б взяти до себе сім’ї, що виїхали з Донбасу, адже для цих двох британців Україна давно перестала бути чужою.

"Україна стала нашим домом. Ми тут, щоб допомагати цій країні… сьогодні так багато дітей потребують допомоги, так багато сімей потребують допомоги, так багато біженців зі сходу України потребують допомоги! Якби я тільки міг взяти та перевезти їх сюди, я б це зробив!" - із рішучістю каже Лен.

"Ми збиралися сюди на п’ять років, але минуло вже 12. Мій паспорт каже, що я британка, а моє серце – що я українка, і саме так я і почуваюся!" - приєднується до слів чоловіка Патриція.

Ми ще довго сидимо на кухні. Наш чай давно охолов, а дітлахи, які розбіглися після чаювання, знову заглядають у дім в очікуванні обіду. Для Лена це сигнал – час накривати на стіл.

Сьогодні ми не єдині гості у цій оселі, і за обідом до родини приєднується подружжя переселенців з Криму, яким Пат та Лен допомогли виїхати в Україну після анексії.

Кухню заповнює гомін та веселі крики дітлахів – тепер уся родина в зборі.

Господар розкладає по тарілках щедрі порції, малеча із апетитом наминає свій обід, а ми дивуємося тому, як у такому невеличкому будиночку може бути так багато місця для всіх.