Десантник "Альпініст": Іловайська можна було уникнути

Боєць 95-ї Окремої аеромобільної бригади, рядовий Павло "Альпініст", у розмові з ВВС Україна згадує про події на Донбасі, які передували Іловайському котлу, зокрема, про вимушений перехід миколаївських десантників через російський кордон.

Наприкінці липня минулого року ми були в Слов'янську - вся наша 95-а бригада. У цей час 79-а бригада була на півдні Донецької області (насправді - на сході. - Ред.), потрапила в оточення. Більше трьох тижнів вони сиділи, просили підкріплення, у них закінчились продукти, боєприпаси.

Скаржилися на постійні обстріли "Градами" з усіх сторін, включаючи російський кордон, біля якого вони і стояли.

У крайніх 20-х числах нам сказали: збираємося на виїзд. Всі, хто не хоче, - можуть залишитися. Тільки добровольці. Сказали, їдемо до 79-й, рятувати. Ми зібралися, рушили.

Це виглядало так. Ми їхали в колоні, наші "Смерчі" і "Гради" стріляли, летіли перед нами, горів вогонь, ми туди їхали.

Прорвалися між Торезом та Шахтарськом. Тоді ж (українською армією. - Ред.) було взяте місто Дебальцеве. І ми розділили зону АТО на дві частини.

Марш на допомогу

Приїжджаємо в Степанівку, а там немає наших взагалі. Тут же ми дізналися, що Степанівка і околиці контролюються бойовиками і що 79-а бригада за день до цього пішла через Росію. Їх просто випустили.

Потім, коли я в госпіталі лежав, там був хлопець з 79-ї бригади. Я в нього запитую: "Василю, а як же так взагалі?".

А він каже: "А ми не знали, що ви йдете. Ми вже просто були у повній безвиході, коли нам раптом ті, хто по нас стріляли, відкрили кордон і сказали: "Ідіть і через Новоазовськ повертайтеся в Україні ". Вже діватися було нікуди. Ми просто пішли ".

Планувалось як - ми приїжджаємо, привозимо боєприпаси, продукти, об'єднуємо сили і прориваємося далі вже на Красний Луч, Антрацит. Відрізаємо повністю (супротивника. - Ред.) від російської кордону, об'єднуючись з 79-ою бригадою, і все - війна мала закінчитися через місяць-два.

Тому росіяни їх і випустили. Так виявилося, що росіяни знали, що ми йдемо, а наші хлопці не знали. Росіяни їх випустили, а нас закрили в те ж кільце.

Ми б об'єднали сили і не було б прориву. Не бомбили б Маріуполь. Не бомбили б Дебальцеве.

Не було б тих котлів. Не було б Іловайська, не було б і під Ясинуватою дурною атаки, де мої хлопці теж постраждали. Не було б цих жертв.

ВВС Україна попросила Міноборони прокоментувати останнє висловлювання солдата.

"Інформації щодо подій у Іловайську багато, - сказано в письмовому коментарі прес-секретаря Генштабу, полковника Владислава Селезньова. - Я хотів би розповісти більше, але зараз триває слідство, яке накладає певні обмеження на оприлюднення інформації про Іловайську трагедію. У свою чергу, ми розробляємо аналітику з цього питання, яка стане доступною для широкого загалу, як тільки ми отримаємо на це відповідні дозволи".

Дивно те, що вже в дорозі стало зрозуміло, що ми заблукали. У нас кудись висуватися і не заблукати - це була рідкість.

З чим це пов'язано, я не знаю. Це нормальне явище, насправді, що дорога "здається", продається через штаб АТО. Навіть був жарт, що в будь-якому випадку треба їхати іншою дорогою.

Коментар Генштабу: "Інформація про рух колон, конвоїв і вантажів - це інформація з обмеженим доступом, до якої причетна невелика кількість посадових осіб. Отже, говорити про цілеспрямований "витік" інформації неможливо.

Водночас, завдяки широкому застосуванню сучасних засобів радіорозвідки, проросійські найманці і військовослужбовці регулярних підрозділів збройних сил Російської Федерації мали доступ до переговорів українських військовослужбовців, які, в тому числі, здійснювалися за допомогою стільникового зв'язку.

Завдяки комплексному моніторингу радіоефіру, діяльності інформаторів на територіях, що знаходяться під контролем сил АТО, бойовики мали уявлення про певні маршрути руху військових колон".

В Степанівці

Коли ми вже закріпилися у Степанівці, сказали, що о сьомій ранку штурмуємо Маринівку. Це великий пункт пропуску, село буквально поряд. Добре. Всі готові, ніхто не снідає на всяк випадок. Спостерігаю.

Десь о пів на сьому з боку Савур-Могили - вона ще контролювалася бойовиками - їде колона без нічого, жодна машина не просіла. Точно не наша, сто відсотків. Їдуть, грубо кажучи, не порушуючи правил дорожнього руху.

Доповідаю: "На південь від нас у напрямку Маринівки їде колона". І тут через "радійко" прозвучала команда, яка вже стала крилатим висловом - значить, вже все ясно, все оплачено, все спокійно і можна відпочивати. Команда: "Спостерігайте".

Коментар Генштабу: "Будь-які домовленості між українським командуванням та керівництвом терористів неможливі через те, що терористи не є учасниками переговорних процесів. Також колони військової техніки бойовиків не мають ніякого імунітету від знищення".

У Степанівці люди до нас йшли поспілкуватися: "Що? Як? Коли це все вже закінчиться?"

З ними легко було спілкуватися. Вони навіть попереджали, що будуть обстріли бойовиків. Просто серед ополчення були знайомі, родичі, вони дзвонили, своїх попереджали, а люди попереджали нас. Один дід любив так казати: "Хлопчики, я іду в підвал". Всі вже розуміли, що треба теж йти в підвал, тому що зараз буде.

Дев'ять діб ми там сиділи під обстрілом. Так звикли, що вночі, коли працювали "Гради", очі розплющив - ага, не потрапив, сплю далі. Навіть не ховався в окоп. Вже було все одно насправді.

Поранення

Ми повинні були тримати оборону, прикривати всю цю операцію з відведення сил. Ми трималися, а техніка йшла. Наш батальйон знімався з позиції останнім.

Мій взвод виїжджав на маршрутці, на "газельці". У нашу машину потрапив танковий снаряд. Перший потрапив поряд з машиною, так що пощастило. Пам'ятаю, їхали - і раптом перед очима все біле, один дзвін тільки, удар.

Голова перекинулася, думки більше панічні, бо танків завжди боявся. Нічого не бачу, один дзвін у вухах, руками нікого намацати не можу.

Відразу за гвинтівку - у вікно повзу, вистрибнув, чую - знову якийсь хлопок, приглушено. Як я потім зрозумів - це другий снаряд вже точно в машину потрапив. І влітає мені щось в ногу, аж підкидає.

Я помацав ногу, дивлюся - кров якась. Кулеметник стоїть наді мною, дивиться. Я йому кажу: "Давай, тікай". Сам відповзаю в траву, там перекинувся, надав собі першу допомогу.

Підібрали мене хлопці з 30-ї бригади з групи прикриття, які колону прикривали. І відвезли назад в Степанівку. Там залишили групу лікарів, спеціально на такі от випадки.

Коли прибули в Степанівку, там вже все вибухало, все у вогні було.

Занесли мене бігом до хати. Лікар каже: "Часу немає, тому ти давай приготуйся, бо зараз тобі буде боляче, як ніколи". Собі на палець бинт намотав, в спирт - і в поранення...

І коли вже виїжджали зі Степанівки, пам'ятаю, проїжджали повз одного повороту - і якраз танк виїжджає і повертає гармату. Ось тут був страх.

Коли через кілька днів я добрався до Одеської хірургії, то дізнався, що пройшла масована атака по всій лінії дотику з російським кордоном та (противником. - Ред.) були завойовані назад великі території. Тоді ж вони взяли Новоазовськ і звільнили з кільця Луганськ.

Дякую лікарям

У плані лікування хочу сказати велике дякую одеському госпіталю. Легко, швидко, без суєти. Я відчув себе краще вже через кілька днів. У мене на медицину взагалі немає ніяких нарікань.

Потім, коли я виписався, прибув до Житомира брати напрямок на МСЕК (Медико-соціальна експертна комісія. - Ред.) МСЕК розглядає ступінь втрати працездатності та встановлення інвалідності. Те, на підставі чого виплачується компенсація за пораненням, або ставиться інвалідність і призначається пенсія як інваліду війни.

Мені довго розповідали, що "не положено", не можна. Але я такий, що візьму своє. У підсумку мені дали направлення на МСЕК. Я пройшов цю цивільну експертизу. У підсумку все отримав.

Скоро у мене закінчиться дія інвалідності. Я не має наміру подавати на продовження, бо нога вже ніби працює. Дякую лікарям.